Друзі, зустрічайте чергову електронну версію юридично-просвітницької газети «Правовий вісник»! Нові ініціативи, найцікавіші події в житті системи безоплатної правової допомоги Полтавщини, роз’яснення норм чинного законодавства, інформація від партнерів, успішні практики і не тільки. Більш детально читайте у квітневому випуску видання. Деталі за посиланням

https://docs.google.com/presentation/d/e/2PACX-1vSqAmoKwdK-NLtlZ6YfFhzwiqkro_4r3Ty6u74cAOuIRJf-niaDLO_Buq4NyN1AyuqOBg7sD0cOfr3Y/pub?start=false&loop=false&delayms=3000

 

КРАЄЗНАВЧИЙ КАЛЕЙДОСКОП

«ГОРДІСТЬ ГАДЯЧЧИНИ»

 

      Гадяцька бібліотека ім. Лесі Українки поповнює свій краєзнавчий калейдоскоп розповіддю про  нашого відомого земляка Петра Гавриловича Дяченка – видатного українського військового діяча, генерал-поручника армії УНР, командира полку Чорних запорожців, мемуариста.

 Народився Петро Гаврилович  Дяченко 30 січня 1895 року, в селі Березова Лука, нині Миргородського району Полтавської області.

Закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі. Учасник Першої світової війни. Після закінчення військової школи у 1917 році вступив до Армії УНР.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року П.Г. Дяченко продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 року П.Г. Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 року – курінним.

27 червня 1919 року Головний отаман С. Петлюра наказав перейменувати курінь на полк, але вже без імені Петра Болбочана, який потрапив під слідство.     Так П.Г. Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку Запорозького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців. Генерал-полковник М. Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії.

П.Г. Дяченко взяв участь у Першому зимовому поході, за що був нагороджений Залізним хрестом УНР. Відзначився у переможних боях із більшовиками за Вознесенськ і під Сидоровом. Влітку 1920 року був важко поранений, але невдовзі повернувся до полку.

У листопаді 1920 року опинився в польських таборах для інтернованих вояків УНР. Влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам працював як звичайний робітник. Із 20 липня 1928 року – майор Війська Польського. 1934 року закінчив Вищу військову школу.

На самому початку Другої світової війни, у вересні 1939 року П.Г. Дяченко брав участь у війні Польщі проти Німеччини та СРСР. У боях проти радянських військ над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований. У подальшому співпрацював з ОУН. У 1945 році командував протитанковою бригадою “Вільна Україна” у складі Української Національної Армії генерала Павла Шандрука. У травні 1945 року здався в полон американським військам.

Після війни П.Г. Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали сили визвольного руху в Україні. Згодом П.Г. Дяченко переселився до Філадельфії (США). 1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні запорожці” про долю полку чорношличників у 1919 – 1920 роках.

1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР присвоїв Дяченкові звання генерала-хорунжого, зазначивши в наказі, вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року. Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

Помер 23 квітня 1965 року. Поховано українського генерала на українському православному цвинтарі в Баунд Бруку, штат Нью-Джерсі, США.

Вшанування Пам'яті

Могила Петра Дяченка на Баунд-Брук.

12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Баунд-Брук відбулося урочисте посвячення пам'ятника — погруддя Петра Дяченка, де він зображений у козацькій шапці зі шликом. На події були присутні українські ветерани. Чин посвячення здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора І. Паливоди. Скульптор — Валентин Сім'янців, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

У рідному селі — у Березовій Луці на його честь встановлений пам'ятний знак, а також діє музей визвольних змагань 1917—1921, присвячений Петру Дяченку.

Вулиця Петра Дяченка є у місті Вознесенськ. Петро Дяченко брав участь у легендарній Битві за Вознесенськ, під час якої звільнив місто від загарбників.

Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 120 років із дня народження відзначалося на державному рівні.

 

•  

 

КРАЄЗНАВЧИЙ КАЛЕЙДОСКОП

«ГОРДІСТЬ ГАДЯЧЧИНИ»

 

 

Сьогодні  Гадяцька  публічна бібліотека імені Лесі Українки поповнює свій краєзнавчий калейдоскоп розповіддю про Михайла Миколайовича Крата, який народився 6 серпня 1892 року в Гадячі у родині військовослужбовця. Його батько, Микола Огійович Крат, дослужився до звання генерала гвардії. Син продовжив батьків шлях, одержавши військову освіту в Сумському і Петербурзькому кадетських корпусах. У Першу світову війну Михайло воював у складі 93-го піхотного Іркутського полку, зазнавши чотирьох поранень та зрісши по службі за 2 роки від підпоручика до полковника.

Статус полковника Російської армії та Георгіївського кавалера, особиста прихильність до Михайла царської родини могли привести його у дні революції до «білого війська». Але він обрав інший шлях і з грудня 1917 року полковник Крат служить Українській Народній Республіці, спочатку помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи, пізніше – на різних посадах у дивізіях Армії УНР: Одинадцятій Піхотній, Другій Запорозькій, Третій Залізній та Окремій Кінній. Крат брав участь в антигетьманському повстанні, численних боях проти більшовиків і російської армії генерала Денікіна. Під час Першого Зимового походу він був начальником штабу Запорозької Дивізії.

Після поразки Української революції Михайло Крат мешкав у Польщі, працював бухгалтером. Упродовж 1941–1945 рр. він був членом дирекції Союзу Українських Кооперативів у Холмі. Навесні 1945 року з наказу Президента УНР Михайло Крат вступив до штабу Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука. Місяць перебував на фронті, командував Першою Українською дивізією. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого Армії УНР.

Після капітуляції Німеччини, впродовж 1945–1948 рр. Михайло Крат разом із вояками дивізії перебував у британському полоні в Італії й Англії. Звільнившись із полону, впродовж 1948–1950 рр. він працював бухгалтером Генерального Церковного Управління у Великобританії, а в грудні 1951 року перебрався до США. Мешкав у Детройті, де до 1959 року працював на фабриці. Був одним із директорів кредитної спілки «Самопоміч», активним членом парафіяльної ради української парафії св. Покрови, брав жваву участь у громадському житті, займався літературною та видавничою діяльністю.

Михайло Крат був удостоєний численних нагород трьох держав: нагород Російської імперії – Ордена Св. Рівноапостольного Князя Володимира ІV-го ступеня з мечами і бантом (18 січня 1915 р.), Ордена Св. Великомученика і Побідоносця Георгія ІV-го ступеня (11 березня 1915 р.), Ордена Св. Станіслава ІІІ-го ступеня з мечами і бантом (5 листопада 1915 р.), Ордена Св. Анни ІІІ-го ступеня з мечами і бантом (5 травня 1916 р.), Ордена Св. Станіслава ІІ-го ступеня з мечами (9 листопада 1916 р.), Ордена Св. Анни ІІ-го ступеня з мечами (14 лютого 1917 р.); нагороди Королівства Сербія – Ордена Зірки Карагеоргія ІV-го ступеня з мечами, та нагород Української Народної Республіки – Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої», Хреста Симона Петлюри, Воєнного хреста УНР.

Михайло Миколайович Крат помер 8 серпня 1979 року. Як писав Святіший Патріарх Мстислав, він «на протязі всього свого життя був відданим і офірним сином Української Православної Церкви», любив Україну і не любив вислову «визвольні змагання», надаючи перевагу слову «боротьба». Михайло Крат казав, що змагання притаманні спорту, а в боротьбі ллється кров і жертвується молоде життя за велику, світлу ідею – за волю України.

А ще він із гіркотою відзначав, що «зрештою навіть найближчі мені мало знають про моє минуле». І в цьому вбачається кричуща несправедливість, бо Михайло Крат заслужив на те, щоб не лише заокеанська діаспора, але передусім рідна Полтавщина творила йому вічну пам’ять.