Шановні читачі!

На знак вшанування 150-літнього ювілею Лесі Українки Гадяцька публічна бібліотека, що з гордістю носить славне ім’я Великої Українки, пропонує вашій увазі прес-марафон «Стежки і зустрічі Лесі Українки. Декілька штрихів до теми» (за публікаціями Галини Дейни). (Продовження)

. НІЖНА АКВАРЕЛЬ ГАДЯЦЬКОГО ЛІТА

З чим можна порівняти на Україні урочище Зелений Гай під Гадячем? Тут усе по-своєму неповторне. На схилі до річки по горі простягся лісок, що нижче понад Пслом переходив у «ще більший, темний і гарний». До «двоповерхового будиночка», «літні кімнати» якого були дуже просто декоровані, підступав сад. Тінисті дерева давали прохолоду квітам. Косачі любили цей материнський край наді Пслом, де земля коронувалась зеленою радістю під теплим небосхилом. Тут вони заклали своє вогнище великої пошани до рідного слова. Тут гостей «вітали гречно і приємно».

В простому і гостинному домі Зеленого Гаю побувало чимало діячів української культури. Особливо тоді, коли тут відпочивала Леся. Ще з Берліна Леся Українка «взяла обітницю від Ольги Кобилянської, що та прибуде в гості до неї влітку 1899 року». Як і було домовлено, поїздка Кобилянської на Наддніпрянську Україну увінчалась її гостиною в родині Косачів на хуторі під Гадячем, куди вона приїхала ранком 9 серпня. Ця хвилююча мить зустрічі стала гімном високих поривань ніжних жіночих душ. Вони здружилися назавжди тією духовною спорідненістю, яка поєднує глибоко вразливі, горді натури «аристократичного духу». То було почуття краси й гармонії.

Ще й раніше до Ольги Кобилянської Косачі ставилися з великою пошаною. Її твори високо цінували. Саме Олена Пчілка переклала декілька нарисів Кобилянської на російську мову, які було вміщено в петербурзькому журналі «Жизнь». Тепер близьке спілкування з Лесею Українкою розширило її свідомість за високі й світлі людські ідеали. «При ній я заглянула глибше в акції розвою українського світу», — зізнавалась буковинська письменниця в автобіографічному нарисі «Про себе саму». Незважаючи на те, що для Кобилянської краса Карпат стала рідною стихією, вона занадто глибоко піддавалась кожному новому враженню від Зеленого Гаю. Це дало дужий поштовх авторської фантазії. В її серці народжується новий ліричний настрій — алегорична поезія «Там звізда пробивалась», написана тонким звукописом під симфонічний акомпанемент гадяцької природи.

Пам’ятає привітна господа Зеленого Гаю і талановитого галицького художника Івана Труша, який закінчив Краківську академію красних мистецтв. Ось спогади, продиктовані молодшою донькою Драгоманових Аріадною Михайлівною на прохання В.Покальчука: «Леся тоді була в Гадячі, у Зеленому Гаю. Збиралося нас до 25 осіб. Це було в 1900 році.Тоді моя тітка(Олена Пчілка) запросила туди мого майбутнього чоловіка, і в Гадячі рішилася моя судьба»..

В одному зі спогадів, датованих 1900 роком, І.Труш пише: «В широкій далі розтягнувся лагідний, синій півсумерк, а поміж того вечірнього туману біліли рідко розсіяні мужицькі хатки. А спокійний синій вечір нашіптує рій гадок про щастя». Той настрій молодого хлопця підсилюється ще й вінцем, що «сплела його зі степових цвітів дочка Драгоманова». Можливо, то був знаковий вінець у їхніх долях? Наді Пслом перетнулися їх стежки і зустрічі. Аріадна Драгоманова брала уроки малювання у вищій художній школі Софії, що дає підставу говорити про її посилений інтерес до мистецтва живопису. Тут вони робили прогулянки на околиці Гадяча, де Труш виконав живописні ескізи, на основі яких згодом створив ряд гадяцьких пейзажів.

Влітку 1904 року до Зеленого Гаю приїжджає на три дні гостин перший бандурист України того часу Гнат Хоткевич. Людина великої міри артистичності, і навіть інтонація його голосу нагадувала пісню. Але коли читав Лесі свою драму «Смутное время», то його голос обривався, бо почував себе трішки ніяково серед гадяцького товариства. Олена Пчілка запропонувала іншу назву — «Лихоліття». Про це він згадував пізніше так: «Читаю оту річ у Косачів, бачу — робить враження. Я осмілів. Бачу, що воно й справді непогано. А коли я запитав, нарешті, Лесі — як?- вона мені відповіла, пам'ятаю, фразою: — Ся річ буде існувати доти, доки існуватимуть революції».

Леся Українка ніколи не була охочою до компліментів. Не було це й високою оцінкою твору. А була то оцінка напруження драматичного моменту. Цим поетеса засвідчила глибоку повагу до товариша по перу, заохочуючи його до праці. Гнат Хоткевич робив у Гадячі прогулянки по Заяру,споглядав гадяцьке підгір'я і «користав з чудової, зовсім літньої погоди».

А той, хто хоча б раз у житті побував у Зеленому Гаю, де так чудово поєднувались барви і звуки, вже ніколи не забуде цього урочища, бо перед очима завжди стоятиме ніжна акварель гадяцького літа.

Г.ДЕЙНА

Подобається

Коментувати

Поширити